За однією з версій, люля-кебаб з'явився завдяки винахідливості кочових народів Близького Сходу та Центральної Азії. У часи військових походів і завоювань, коли армії пересувалися на великі відстані, готувати складні страви було просто неможливо. Воїнам потрібна була швидка, поживна і проста в приготуванні їжа. М'ясо, переважно баранину, дрібно рубали (саме дрібне рублення, а не перемелювання на м'ясорубці, є ключовою особливістю справжнього люля-кебабу, що надає йому особливої текстури), змішували з цибулею та жиром, який тримав фарш купи. Оскільки посуду було обмаль, а вогнище завжди розводили для обігріву та сигналізації, логічним рішенням стало нанизування фаршу прямо на шампури (які могли бути просто гілками або залізними прутами) і смаження його над відкритим вогнем. Ця "польова кухня" дозволяла швидко приготувати велику кількість м'ясних порцій, які можна було легко розділити між воїнами. Ніжний, соковитий кебаб зі специфічним ароматом диму став не лише джерелом енергії, а й, можливо, своєрідним ритуалом, що згуртовував солдатів навколо спільного вогнища після денного переходу або битви. Назва "люля" (або "люле") в тюркських мовах часто означає "трубка" або "циліндр", що дуже точно описує форму кебабу. Це підкреслює його практичне походження – зручна для смаження та споживання "трубка" з м'яса. Так, люля-кебаб, відточений століттями кочового життя, перетворився з простої армійської їжі на одну з найулюбленіших страв східної кухні, що зберегла свою простоту, смак і дух пригод.